Сучасність тісно пов’язана з майбутнім, бо
що таке майбутнє, як не продовження сучасності? Знання минулого є засобом
аналізу сьогодення та формування майбутнього. Саме тому стратегічні основи
майбутнього неодмінно пов’язані з чітким розумінням сучасного стану
арабської мови та детальним розглядом питань, що постають на
порядку денному. Проблема арабської – це не лише питання мови, літератури чи
культури. Воно відіграє свою роль з точки зору політики, влади та географії
загалом, мова не ведеться лише про регіональний аспект. Запорукою надійного,
стабільного існування нації є багатогранність та процвітання її мови. Якщо ж
мова зникне, то це нагадуватиме смерть живої істоти, занепаде – не залишиться й
сліду від нації.
Арабська мова у 20 столітті зазнала
розширення кола тих, хто нею розмовляв. Це стосується як арабів, так і
представників інших мусульманських народів, а також тих, хто за різних обставин
вивчав мову «Дад»[1]. Варто
зазначити, що таке розповсюдження арабської - небачене в історії явище,
якому сприяло заснування численних шкіл, інститутів, університетів, поява преси
(у кінці 19 ст. з подальшим розвитком у 50 – х роках 20 ст.), народних шкіл
арабської мови, згодом – започаткування радіомовлення, що зробило великий
внесок у поширенні арабської мови у багатьох регіонах завдяки випускам новин,
релігійним дискусіям, літературознавчим та культурознавчим програмам, театральним
виставам на історичну та соціально-побутову тематику. Радіо арабською мовою
випускало в ефір історичні багатосерійні фільми, декламовані касиди
великих поетів, котрі були у пошані слухачів.
Щодо телебачення, то з’явилося воно вперше у Єгипті, на початку
1960 – х, а сьогодні відіграє найважливішу роль у широкому росповсюдженні
арабської мови. Це сприяло відкриттю відділень арабської мови та літератури
в арабських та зарубіжних університетах, що зацікавлені у викладанні
арабської мови та літератури. Розквіт руху публікації запустив видавництво
книг, газет і журналів, що посилило позиції арабської мови в суспільстві.
В цьому контексті варто зазначити, що
процес інтенсивного поширення мови нерозривно пов’язаний із тотальним зниженням
рівня володіння мовою серед мовців, літераторів. Зокрема, впродовж останніх 60
років це послаблення сягнуло спеціальних відділень факультетів університетів,
торкнувшись книг наукового та професійного спрямування, написаних професорами
для викладання арабської мови. Здебільшого убогість мови посилилася на рівні
слова, виразу, речення, контексту та з точки зору стилістики[1].
Доктор Тага Хусейн у книзі, яку він
написав у 1938 році, стверджує про зниження рівня викладання арабської мови у
тогочасному Єгипті: «Мені у цьому році (1938) випала нагода почитати відповіді
учнів, що складали спеціальну частину випускного екзамену зі школи другого
ступеня. Я був здивований, однак це був подив обурення. Я побачив нездалість,
яку несе урок граматики та риторики на підставі смаків молоді у доборі виразів
та засобів опису, невідповідності між ними та значенням, бездумному промовлянні
слів, завчених з допомогою вчителя, які він сам не розумів, коли викладав, учні
не розуміли під час сприймання, а ми також не розуміли їх, коли виправляли[2, с.
314]».
Вартим уваги є те, що зупинка на шляху
розвитку арабської мови, яка до 50-х років 20 століття впевненими кроками
просувалась вперед, була зумовлена низкою чинників, як наприклад, політичною,
ідейною, культурною слабкістю, що стала дедалі помітнішою в арабському
суспільстві, виявившись, передусім, у керівництві народних конгресів, що
зверталося до мас місцевим діалектом. Якщо з якоїсь нагоди треба було прочитати
те, що написано на папері, то мова страшно спотворювалася, що призводило до
поширення помилок, падіння рівня арабської мови у всіх галузях. Разом з тим,
керівні кола та інтелігенція впродовж першої половини минулого століття,
загалом, були одними із захисників арабської мови, добре володіючи нею. Тому
народ, милуючись красою мови, вживав та записував її вирази, навіть якщо хтось
був недобре освіченим. Цей нерозривний зв’язок між поширенням та крахом мови
наштовхує дослідника розглядати глибокі перетворення, що зазнало арабське
суспільство впродовж останніх десятків років, зупинитися на факторах, що
призвели до появи цього суспільного та культурного явища.
У першій половині 19 століття становище
арабської мови було особливим; заснування університетів, де було відкрито
факультети літератури, стало тим етапом, під час якого виникла основа вивчення арабської
мови та літератури у першу чергу. Там друкувалися культурні та літературні
журнали високого ґатунку, які згуртували найкращих прозаїків, поетів,
дослідників у галузі мови, літератури, культури та думки, деякі з них зіграли
важливу роль у посиленні зв’язків між народами арабської нації. Журнал
«Аль-Манар», засновником якого був шейх Мухаммад Рашид Ріда, був
доступним для інтелігенції Андалусії, Китаю, півдня Африки, Східної Європи, а
також ісламських народів Малої Азії. Це дало читачам змогу оцінити
висококласні арабські тексти. Що стосується журналу «Ар-Рісаля», засновником якого був пан Ахмад Хасан
Аз-Заят, то він досягав далеких країн Латинської Америки, де перебувала
Арабська діаспора, доводячи арабську літературу та культуру до освічених
мас. В обох випадках арабська мова посіла своє місце як на Сході, так і на
Заході. Журнал «Фатх», який заснував Мох’єйї Ад-Дін Аль-Хатиб, був відомим у
Африці, Азії та Європі. Через потужний вплив, який чинив цей журнал,
колоніальна влада заборонила доступ до нього у багатьох арабських країнах.
«Аль-Муктатаф» - ще один журнал, який друкувався впродовж близько 70 років. У
ньому перекладалися глави наукових книг, а також наукові статті з різних мов на
арабську. Це слугувало засобом поповнення лексичного складу арабської мови
новими виразами, пошук відповідників нових понять з різних галузей науки. Цей
журнал зіграв особливу роль у поширенні наукових знань арабською мовою.
Спільним знаменником вищеназваних
передових журналів, решти культурних, літературних, мусульманських журналів є
високий рівень арабської мови, що сприяв літературному піднесенню, мовному
прочинку, розвитку культури й мислення, що мав сформувати культурний план
оновлення арабської цивілізації.
На цьому етапі були засновані три Академії
арабської мови – у Дамаску (1918), Багдаді (1921), а згодом і в Каїрі (1932),
щоб надійно служити арабській мові. У ці роки було досліджено і надруковано
книги-першоджерела арабської мусульманської спадщини, цей дослідницький
рух виник у першій третині 19 століття, а впродовж перших трьох десятиліть 20
століття його межі розширилися, і він набув свого розквіту. Тоді з’явилися нові мовні довідники, почалось
укладання історичного довідника арабської мови, хоча робота над ним невдовзі
припинилася.
Відомо, що доба розквіту арабської мови
припадає на першу половину 20 століття, однак невдовзі її сяйво почало згасати,
бо хід мисленнєвого, літературного, культурного життя відійшов від вектора
розвитку, що призвело до зниження рівня арабської мови, її відходу на другий
план, свавілля народних діалектів.
Зійшов той прилив, що зазнала арабська
мова, прилив піднесення і розвитку цивілізації, бо все почало рухатися хибним
шляхом, арабська нація та мусульманський світ потрапили у лабіринт хаосу, із
заснуванням держави Ізраїль у більшій частині Палестини та, як наслідок,
змінами, що сколихнули арабське суспільство. Це і війни, що деякі арабські
держави вели проти Ізраїлю, передусім, Єгипет, що через них зазнав найтяжчих
матеріальних і моральних втрат. Таким чином, арабське суспільство перейшло із
фази стабільності та початків оновлення структури цивілізації до періоду
потрясінь інфраструктури. Арабська мова на всіх рівнях вступила у фазу
відпливу. Не є дивним у цьому контексті, що мова відображає образ суспільства
та зміни настільки правдиво і самодостатньо, наскільки можливо.
З огляду на вищесказане, сучасний стан
арабської мови є результатом дії багатьох чинників, розгалужених елементів,
складнощів та причинно-наслідкових зв’язків. Беззаперечна слабкість мови – це
лише одна із вад розумового й культурного життя в усіх його проявах. Проблема набуває більшого масштабу (від кризи культурної та мовної до кризи
цивілізаційної) у вимірі політичному, мисленнєвому, безпековому.
Таким чином, складні часи, які сьогодні
переживає арабська мова, не пояснюються ані власне слабкістю та обмеженістю
мови, як заявляють противники арабської мови (їхня кількість дедалі зростає),
ані мовцями, що не здатні пристосовувати її до потреб епохи, а натомість,
станом тривоги, сукупністю факторів, що існують в арабському та інших
мусульманських суспільствах загалом.
Як стверджував доктор Хасан Заза: «Декому
із вас здається, що реформи треба провести у школі, а саме –
зменшення, полегшення, спрощення… Досліди продовжуються, кожен день виявляється
тяжка помилка, разом з нею виникає потреба до нових експериментів. Однак, варто
сказати, подивившись правді у вічі: покоління видатних діячів літератури,
преси, театру, вчених, що присвятили своє життя вивченню арабської мови,
її історії та літератури; викладачів, дослідників та критиків, що своїм
прикладом продемонстрували результати організованої праці, яку сприйняли
привітно найбільш скептично налаштовані люди, не кажучи вже про численних
поетів, які, сколихнувши серця читачів, заставили повірити, що арабська
мова заслуговує на життя і придатна для цивілізації. Як наслідок, професори
точних і природничих наук об’єдналися під цим знаменом, значним чином арабізувавши наукове мислення.
А раптом, арабські університети поступово
повернуться до вивчення наук арабською, мова знівелює ризик вимирання, вийде з
цього першого і вирішального раунду безсумнівною переможницею» [3, c. 8-9]?
Велика кількість вчених, лінгвістів серед професорів університетів доклали
великих зусиль у галузі реформ, пов’язаних з викладанням арабської мови,
полегшенням правил граматики. Зокрема, слід згадати докторів Шавкі Дайфа та
Аббаса Хасана (Академія арабської мови у Каїрі). Тага Хусейн, керівник Академії
у 1963 – 1973-х роках, був одним із перших, хто закликав до мовної реформи. Він
написав про неї у своїй книзі «Майбутнє культури в Єгипті», відповідаючи на
сформульоване ним запитання про причини й мотиви, що спонукають до вивчення
арабської мови: «Навіщо ми викладаємо арабську мову у загальноосвітніх та інших
школах? Не думаю, що може бути інша відповідь на це питання, окрім як та, що
арабська мова – це наша рідна мова. Ми її вивчаємо і викладаємо іншим, бо вона
– дорогоцінна частина нашої національної свідомості, національної ідентичності,
передає нам спадщину наших попередників та отримує від нас спадок, який ми
передамо наступним поколінням; вона є природним засобом, який ми використовуємо
кожного дня, у будь-якому випадку ми розуміємо одне одного, щоб допомогти
задовольняти наші нагальні й не нагальні потреби, інтереси, здійснювати
особисті й соціальні завдання, якщо такі є в житті. Ми осмислюємо наше
існування, різноманітні потреби, почуття, суперечливі схильності. Це означає,
що ми розуміємо себе лише завдяки мисленню. Ми не думаємо просто так, не можемо
висвітлювати для себе сутність речей, окрім як не використовуючи образи з
допомогою виразів, котрі ми залучаємо у наших головах, і з них доносимо до
людей те, що бажаємо, запам’ятовуємо ті, які хочемо. Таким чином, ми думаємо
цією мовою. Не буде перебільшенням сказати, що вона – не лише засіб соціальної
взаємодії та співпраці, а й засіб мислення. Якщо це дійсно так, то ми вивчаємо
і викладаємо арабську мову, тому що це одна з потреб нашого особистого та
соціального життя, основний засіб втілення інтересів, якими вони б не були
близькими чи далекосяжними, простими чи складними. А отже вивчаємо
арабську, викладаємо її не через те, що це - мова релігії, натомість,
робимо це, тому що вона загальніша та більш всеохоплююча. Також займаємося цим
не тільки через те, що вона є мовою стародавніх арабів та арабістів, але й
тому, що це – наша мова, а також наступних поколінь. Ми хочемо, щоб вона
залишилась мовою і нашого покоління»[4, c. 288-289].
Доктор Тага Хусейн стверджував: «Потреба у
реформі арабської мови стала очевидною, щодо її необхідності сперечаються лише
ті, хто любить сумніватися. Я вважаю, що ця реформа є головною умовою
реформування навчання в цілому. Якщо ти здобуваєш освіту якою-небудь мовою, то
не буде від того жодної користі, якщо мова не є простою і зрозумілою, близькою
до людей. Я, так само, як і інші, бажаю суворо наказати вчителям
використовувати мову фусха[2] під час уроків, незалежно від предмету.
По-перше, я шкодую, що викладачі нездатні виконувати те, на що покладено надії,
бо самі не дуже добре володіють арабською. По-друге, шкодую через те, що викладачі намагаються виправдати ці надії,
маючи чудовий шанс, але втрачають його, залишивши учнів без якісної освіти. Ця
реформа ще ніколи не була такою необхідною та неминучою, як зараз»[2, c. 305].
Поняття «загальний розвиток» було поширене
впродовж 3-х останніх десятиліть, що стосується, передусім, потіличної діяльності,
структури суспільства, галузей науки і техніки. Сенс цього терміну охоплює
поняття «культурного розвитку», «розвитку освіти», що загалом
можна охарактеризувати, як «розвиток людства». Однак, жоден з дослідників мови
не здогадався доповнити значення цього поняття іншим поняттям – «розвитком
мови», крім пана Шадлі Клібі, який увів його у контексті відродження арабської
у своїй праці «Деякі проблеми, пов’язані з арабською мовою». Зокрема, в ній він
розглядає таку думку: «Якщо один з арабських народів на своєму шляху поступу
запозичуватиме необхідні знання науки і техніки без їхнього засвоєння та
перекладу на його мову, то в такому випадку відбудеться «заволодіння нею» - за
словами Ібн Хальдуна. Очевидно, що процес розвитку залишиться недолугим, оскільки
він не торкався національної мови та потенційних можливостей суспільства.
Внаслідок цієї сукупності вад суспільста, виникають інші, подібні до міграції
мислячих людей. Тому ми розуміємо, наскільки важливою є мова фусха в контексті
розвитку нашого суспільства»[5, c. 125].
Виходячи з цього зв’язку між мовою та
ситуацією в суспільстві, можна сказати, що майбутнє арабської мови у мінливому
світі пов’язане із досконалим, зваженим розвитком суспільства у всьому
Арабо-мусульманському просторі. Хоча це може й не призвести до очікуваних
результатів, порівняно до витрачених зусиль, однак слід провести реформи на
вищому рівні – у методиці викладання арабської мови, освітніх закладах загалом,
усіх засобах масової інформації, щоб мова стала простішою, наблизивши її, таким
чином, до різних верств населення; зберігши її будову та основи, зробивши її
мовою сьогодення й майбутнього, другим після релігії потужним видом зв’язку, що
об’єднує народ, а також засобом доступу до мусульманської культури в усіх її
проявах.
Список літератури:
1. Madjalla Al-Musawwar, Al-‘adad 4286. – Al-Qahira, 2006.
2. Taha Huseyn.
«Mustaqbalu Th-thaqafa fi Mysr». – Daru L-Kitab Al-Lubnani, Beyrut, 1973.
3. Hasan Zaza. «Kalamu l-‘аrab: min qadaya l-lughati l-‘arabiyati». – Daru l-qalam, Dimashk, Ad-Daru sh-shamiya, at-tab’atu ath-thaniyatu, Beyrut, 1990.
4. Taha Huseyn,
«Al-masdaru nafsuhu».
5. «Madjallatu Mudjamma’i l-lughati l-‘arabiyati», al-juz’u 83. – Al-Qahira, 1998.
[1] «Дад» - літера арабської абетки. Мова
«Дад» - одна з назв арабської літературної мови.
[2] У перекладі з арабської, «красномовна». Частина арабської назви літературної мови.
